- Оце вже все, - сміялася лісова незнайомка. - Не знаєш ти, князю, чарівних замовлянь. А без них важко в нашому лісі: не тільки добрі відунки тут мешкають.

- Хто ти? - спитав здивований князь. - Звідки знаєш мене?

Дівчина не відповідала, мовби не чула його, проте щиро посміхалася.

А князь і бачив її, і водночас не бачив. «То її ясні зеленаві очі чи, може, просвітлене сонцем і морозом торішнє листя?» - думав-гадав Ростислав. Тим часом добре чув її слова:

- Не нарікай на траву чорнобиль. Вона врятувала тобі життя.

- То хоч покажи те чар-зілля.

- А он, під ногами, бачиш суху зелину. Топчеш полин, а не знаєш, що в ньому - гіркому чорнобилі - сила нашої землі.

Князь Ростислав хотів був щось сказати дівчині, та вона щезла. Була чи не була?

Один тільки порожній келих та ще зламана торішня бадилина нагадували про лісову пригоду.

Того самого дня 1193 р. Ростислав Рюрикович квапливо повертався з ловів од міста Чорнобиля...

II

Зеленоока чорнобильська мавка не любила виходити з лісу. Проте цікавість до людського життя перемагала ту нелюбов. До того ж, такі зустрічі, як колись із молодим князем, траплялися рідко. Отож час од часу зважувалася вона на нічну мандрівку до людей. Розпустивши коси-трави, вбравшись у найкращу сукню, виткану з прозорої прип'ятської води, чарівниця тихцем заходила до осель поснулих поліщуків. «Ач, міняється світ, - дивувалась вона й, з острахом згадуючи віщування Долі, завчено промовляла: - Шкода, я не вічна, хоч житиму довго: доки не стане мертвою земля й вода, доки не всохне затоптаний та забутий полин-чор-нобиль».

III

Неясна тривога гнала людей до головного майдану. Ніхто не годен був усвідомити, звідки в душі той щем. Може, вісті від далеких та близьких сусідів, може, відчуття небезпеки, а може, - зеленооке дівча, що непроханим гостем увійшло в їхні сни.

- Агей, земляки, чи чули ви, що їдуть до нас московські урядники, -звертався до мешканців Чорнобиля поважний козак.