українські міста й села від фашистських окупантів, захищали мирне населення. Одначе радянський уряд не хотів, щоб Україна мала свою армію. Тому, коли 1943 р. з українських земель було вигнано нацистських загарбників, більшовики почали воювати з УПА. Ця ганебна війна проти свого народу тривала до 1953 p.; вона призвела до нових жертв і стала ще одним свідченням більшовицького терору.

Прихід Олени Теліги до українського руху не був визначений від народження. Адже народилася майбутня поетеса й громадська діячка у столиці Російської імперії - місті Санкт-Петербурзі, зростала в оточенні діячів російської культури. Щоправда, поміж них було чимало українців, українцем за походженням був і батько Олени - Іван Шовгенів. Доля склалася так, що родина 1917 р. (саме того року вирував український рух!) переїхала до Києва. Батько став професором у Київському політехнічному інституті та обіймав посаду в уряді УНР, а дочка жадібно всотувала у свою свідомість найрізноманітніші прояви українського життя. Тож коли родина після приходу до влади більшовиків змушена була виїхати на чужину, Олена почувала себе вже свідомою українкою. Мрію про майбутнє України поділяв і її чоловік - Михайло Теліга, офіцер армії УНР. Разом із Михайлом Олена торувала свій шлях на Батьківщину: були членами Організації українських націоналістів, разом приїхали до Києва восени 1941 р. й разом загинули у лютому 1942 р.

Гаряча смерть

Того дня, 9 лютого 1942 p., за Оленою Телігою зачинилися двері в'язничної камери. «Це твій кінець», - підступно зринала думка. Та Олена зусиллям волі відганяла лиховісницю. «Це твій кінець. У Києві залишишся навіки...» - стугоніло в скронях. Олена міцно, аж до хрускоту, стиснула руки. Усе життя - крізь дитяче незнання й тривалу розлуку, крізь ворожі кордони та межі - вона чула поклик прадавнього міста. Але недовгою виявилася її земна зустріч із поневоленим Києвом... Усе сталося так, як колись наснилося: