Краще розкажіть про якусь із давніх-давніх таємниць.

- Таємниць? - перепитав археолог. - Про яку саме? Дивіться, скільки речей у мене на столі. І кожна з них має власну долю й свою таємницю. Та я, здається, вам усе розповів.

- Не все. А історія он того мальованого глечика? Саме її ви не встигли розповісти мені вчора.

- Ого! - посміхнувся вчений. - Його історія справді дуже давня. Я інайшов цей глечик 1893 року під час розкопок поблизу села Трипілля, що над Дніпром на Київщині. П'ять, а може, й шість-сім тисяч років тому жили тут люди. Були вони завзяті й терплячі, кмітливі та вправні. І красиві, як далекі південні краї, звідки були родом їхні предки.

Мешкали трипільці в дерев'яних або плетених із хмизу та обмазаних глиною охайних будиночках, часом навіть триповерхових. У середині такої споруди, переділеної на кілька кімнат, була піч або відкрите вогнище. Житла розташовували одне біля одного по колу - вулицями, що утворювали щось подібне до сонця. Бо любили трипільці сонце й небо. Але над усе шанували землю, що стала для них рідною. Вони орали та засівали її, а земля щоосені обдаровувала їх золотим збіжжям.

Нелегкою була праця хліборобів. У турботах про врожай бігло-збігало їхнє життя.

Та не тільки хліб вирощували трипільці. Були серед них гончарі та малярі. Вони виготовляли всілякий глиняний посуд і майстерно розмальовували його червоною, чорною та білою барвами. Миски, глечики, горщики трипільців милували око візерунками.

- Ви вразили мене, - потискуючи археологові руку, мовив лікар. - Я думав, що вік цього глечика - не дуже поважний: барви на ньому яскраві, а візерунки такі, що їх і тепер можна побачити на наших рушниках або на великодніх писанках.

- У цьому, шановний лікарю, й прихована найбільша таємниця. Не зів'яли донині трипільські візерунки, не загубився слід трипільців на

Трипільський глиняний посуд.

Глиняні модельки трипільських жител.