З-посеред різних думок про подальшу долю України визрівала вимога виходу її з СРСР та створення Української незалежної держави. Наприклад, молодий адвокат Левко Лук'яненко, спираючись на радянські закони, висунув план мирного виходу з СРСР. Але в клопотаннях про долю рідного народу та його культуру партійні можновладці вбачали зазіхання на свою владу. Так почалися переслідування й цькування шістдесятників.

Звільнення з роботи, арешти, ув'язнення, табори суворого режиму, заслання, психіатричні лікарні, передчасні смерті - ось що чекало чесних, талановитих людей, єдиною провиною яких була любов до України.

Доля Василя Стуса (1938-1985) яскраво засвідчує безвихідь становища, у якому впродовж століть бездержавності перебувала Україна. Найстрашнішим було те, що брутального втручання зазнавало українське духовне життя. Найталановитішим українцям доводилось або зрікатися своїх переконань, прилаштовуючись до смаків та уподобань володарів, або поневірятися у в'язницях та передчасно гинути. Василь Стус належить до тих діячів української культури, яким перешкоджали творити. На Батьківщині за життя поета не друкували його творів. А тим часом кандидатуру Василя Стуса було висунуто на найавторитетнішу міжнародну премію в царині літератури - Нобелівську (нею, до речі, не відзначено жодного українського письменника). Та не особистих вигод прагнув поет. Своє життя він поклав задля визволення України.

Народе мій, до тебе я ще верну...

- Хлопці, чи знаєте ви, який великий поет є тут, серед нас? - летіли крізь вітер слова.

Хтось із в'язнів підійшов ближче, бо знав, що за тими словами - перепочинок зболеній душі. Хтось - той, що чув їх уперше, - байдуже махнув рукою: мовляв, які вірші в мордовських таборах суворого режиму!

А голос на вітрі не вгавав: