- Дивіться лишень, як змінився наш панич, - перешіптувалися пастушки. - То все, бувало, сумний та мовчазний. А як приїхав он той пан - годі його й упізнати!

- Скажеш таке - пан. Який він тобі пан, коли й постава, й одяг у нього звичайні, геть такі, як у наших парубків. Та й сам він - наче парубок, от хоча б як мій брат, Микита. Тільки дуже вже тендітний.

- Ще б пак! Таж він письменний, із самого Києва! Тому й узяли його для нашого панича вчителем.

Тим часом панич і його молодий учитель були вже зовсім поряд: пастушки могли не тільки стежити за ними, а й прислухатися до вченої розмови. «Науки й усякої праці, друже, не цурайся, - поважно, але зовсім просто говорив учитель. - Не лише з імення, а й ділами будь Василем». «Як це?» - перепитав хлопець, не зовсім розуміючи настанову. «Василь - грецьке ім'я. У перекладі нашою мовою означає царський, божественний. Тож мусиш першим бути поміж людьми й чеснотами, і славою, і розумом».

- Ти ба! - вихопилося з трави. - А я теж Василь!

Викриті своїм товаришем, пастушки, мов перепілки, випурхнули зі сховку й розлетілися хто куди.

- О, та в нас тут цілий клас! - розсміявся вчитель. - Чого ж розбіглися? Будьмо знайомі - Григорій Сковорода.

Незабаром усі хлопчаки, зручно вмостившись серед кульбабок, рум'янку та грициків, прислухалися до гри вчителевої сопілки й наввипередки вгадували, чиїм голосом вона співає.

- А хто з вас знає, як співає соловейко, коли повертається з далекої подорожі на рідну землю? - спитав учитель.

- Не певен, що скрізь однаковою буде та пісня, а в нас, у Ковраях, вона ось яка! - мовив найстарший із пастушків, беручи сопілку до своїх рук.

Усі затамували подих.

- Оце так Василь. Грав справді по-царському, - похвалив музику Сковорода, - назвемо твою пісню «З далеких мандрів».

- А вам доводилося подорожувати, пане вчителю?

- Почалася моя подорож давно, одного погожого осіннього ранку, коли батько повіз мене до Києва вчитися. Та перш ніж залишити рідну хату, мав я, за козацьким звичаєм, проорати в полі борозну. Ось і зараз перед очима та борозна на прадідівській ниві, і ніби знову чую батькові слова: «Такою ж рівною і прямою, як ця борозна, має бути і твоя