життєва стежка. Не криви душею, не розминайся з правдою, пам'ятай, що ти козацького роду».

Багато зупинок було в моїй мандрівці. І чи не найдовша - у Києво-Могилянській академії, де навчався мудрості з грецьких і латинських книжок, опановував різні мови, навчався музиці й співу, вправлявся у складанні віршів. Довелося побувати й у чужих землях, мандрувати, до чого мене спонукало бажання більше знати.

А ще трапилася затримка у царському палаці, де співав у придворній капелі. Добре, що та затримка була нетривалою, бо й пташка не співає в клітці, навіть якщо та золота.

Була зупинка, шкода, що недовга, під час якої працював викладачем у Переяславському колегіумі.

А ось тепер примандрував я до ваших Ковраїв. Що буде в майбутньому - ніхто не знає. Та тільки вірю, що народжуємося ми для добра.

II

Від самого ранку того осіннього дня почував Григорій Савич щось непевне. Чи то сум, чи то надію... Неквапливі розмови з селянами, розповіді про далекі краї, про давні й прийдешні часи. І раптом - згадка про Ковраї. Допитливі дитячі погляди, щирі усмішки, кульбабки, грицики, рум'янок... Коли ж це було? Скільки літ минуло відтоді?

Григорій Савич упорався з копанням, подивився на сонце, що невпинно котилося на захід, і попрямував до хати. Одягнувся в чисту сорочку, знов повернувся до садка. Саме тут, над устеленою дубовим листям тільки-но викопаною ямою, і вирішив зустрічати вечірню зорю.