Чарівне перо

Як швидко за роботою промайнула ніч! Самійло Величко відклав перо, підійшов до вікна, щоб уко-тре помилуватися пробудженням дня. Та шкода стало тихої ночі: вона подарувала йому спокій і працю. Тому й не відчиняв вікна, аби надовше затримати зоряну полонянку. Але ранок вабив дедалі дужче. Самійло уявив, як крізь тумани променіє східний краєчок неба, народжуючи сонце, і таки не втримався - рвучко відчинив вікно.

Та що це? Замість ніжних зволожених променів до кімнати залетіло щось сиве, кошлате й страшне. Воно затулило собою ранок, сховало до широких кишень промінь світла й сіло в кутку.

- Хто ти? - запитав стурбований Величко.

- Твоя сліпота, - зареготала сива потвора. - Невже, працюючи ночами, ти сподівався, що я забарюся?

Він знав раніше, що вона неодмінно прийде. Тому й поспішав, щоб закінчити великий літопис історії України. Але чому це сталося так швидко й несподівано?! У розпачі торкнувся очей. Гарячі повіки дрібно тремтіли, але те, сиве, нікуди не відходило.

Підійшовши до столу, навпомацки знайшов перо. Пригадалось, як малим хлоп'ям уперше взяв його до рук.

«Оце, козаче, буде твій найвірніший товариш», -ховаючи посмішку у вусах, мовив запорожець і простягнув малюкові перо. Хлопчик образився, скривив губенята й зайшовся плачем: його забавка порівняно з шаблею і пістолем, подарованими старшим братам, була зовсім дитячою.

«Не годиться козакові плакати, - поважно мовив січовик. - Перо це незвичайне. У вправних руках буде воно гострішим за шаблю».

Відтоді Самійло з пером не розлучався. Скільки літ служило воно йому вірою й правдою! Не зрадило ні під час навчання в Києво-Моги-лянській академії, ні тоді, коли отримав посаду в гетьманській військовій канцелярії. А тієї далекої ночі, коли словами «Передмова до читальника» відімкнув таємничі двері минулого, з пером сталося й справді щось неймовірне. Здавалося, воно вело за собою не тільки руку, а й думку, спонукаючи з усіма подробицями відтворювати на сторінках «Літопису» славну історію козацтва.