Вусатий поволі збирав пташенят, щось тихо примовляючи. Побачивши Калнишевського, характерник казав:

- Не маю часу на розмови з тобою, козаче. Поговори он з моєю ґавою. Вона мудра, все розуміє.

Із тими словами з дідового плеча злітала ґава, сідала на руку Калнишевському, й між ними починалася незвичайна розмова рядками нечутої ним раніше пісні:

«Гей ви, запорожці, гей ви, молодії, Та де ж ваші рушниці? «Ой наші рушниці в пана у світлиці, Самі ми в темниці». Позбиравши всіх пташенят, Вусатий повертався до ґави й наказував їй:

Ой полети, галко, ой полети, чорна, Да й на Січ риби їсти. Ой принеси, галко, ой принеси, чорна, Від кошового вісти. Тієї миті Калнишевський розумів, що дід не впізнає його. Він починав голосно вигукувати, але слова не слухалися: замість зізнання, що він - кошовий Петро Калнишевський, що вже багато літ перебуває в ув'язненні, народжувалися пісенні рядки:

Ой да уже ж галці, ой да уже ж чорній Да на Січ не літати, Ой да уже ж галці, ой да уже ж чорній Вістей не слихати. Тут сон завжди уривався. І починалася нескінченна порожнеча в кам'яному мішку, яка мить за миттю, рік за роком віддаляла його від того дня, коли російське військо зруйнувало Січ.

...Це сталося на Зелені свята. За наказом Катерини II стотисячна російська армія, що поверталася з війни проти Туреччини, оточила Запорізьку Січ. Не чекали козаки такої підступності, бо не раз допомагали царським військам перемагати ворога в південних степах і на морі. Тому, не втрачаючи надії якось зарадити лихові, козацька старшина на чолі з кошовим Калнишевським вирушила до російського табору вести переговори. Одначе їхні зусилля виявилися марними: російські можновладці вже визначили долю Січі.

5 червня 1775 р. в поле було вивезено боєприпаси, клейноди, прапори та архів запорізької військової канцелярії; усе інше, крім укріплень, підлягало знищенню.