Упала й церква Святої Покрови, у якій напередодні, під час святкової відправи, трапилася прикра пригода.

Забігло за Калнишевським у церкву невеличке цуценя.

- Не на добре, браття, пес до церкви вскочив, - обізвалися козаки.

Стали виганяти цуценя - нічого не вдіють: куди кошовий, туди й воно.

- Облиште його, - звернувся до козаків характерник Вусатий. - Ніщо не допоможе - невідворотна біда.

«Чи таку долю віщував Січі-матері старий ворожбит?» - думав Петро Калнишевський, коли його, взявши під варту, везли до Петербурга.

Двадцять п'ять років живцем замурований кошовий отаман шукав відповіді. Не міг збагнути химерного сну, що його бачив щоночі, аж поки одного дня не прийшов до нього - 110-літнього в'язня - гонець від імператора Олександра І з помилуванням. Але Калнишевський відмовився від волі:

- У моєї волі зламано крила, - відповів він. - Білим птахом полетіла вона колись від зруйнованого гнізда, до якого немає їй вороття, бо не повернути втрачену козацьку славу - Запорізьку Січ. Тим-то поневірятися нам довіку на чужині.

За два роки останній кошовий отаман Запорізької Січі Петро Калнишевський помер у Соловецькому монастирі.

...Довго-довго кружляв у холодному небі великий білий птах, а потім розчинився в молочному підхмар'ї, лишивши згадку про себе в тужливій пісні, що полетіла за Дніпрові пороги й ще довго бриніла над зруйнованим гніздом.

Як відбувалося зруйнування Січі? Чому про зруйнування Січі залишилася гірка пам'ять у народних піснях, легендах і переказах?