Ой коли було начало світа, тоді не було неба, ні землі; але лиш було синє море...

І не мало те море ні кінця ні краю. Якось-то розчахнулися хвилі, і з морської безодні виринув диво-птах. Розкинув широкі крила і злетів у незайману височінь. На воді ж залишилося гойдатися золоте яйце. Та враз почало воно більшати. Росло-зростало - і вже серед моря-океану зеленою розкішшю буяє острів. Так народилася земля.

А де майнули білі крила, там засвітилися зорі - і розвіявся морок. Пробуджений світлом, раптом здійнявся вітер. Підхопив золотосяйну пір'їну, яку загубив диво-птах, і поніс її вище всіх зір. Тоді засяяло на небі сонце.

Довго ворожив диво-птах, аж поки втомився. Повернувся "на Буян-острів, опустив білі крила - впали лебедині крила, і не стало видно птаха. То був Білобог - початок усього доброго й світлого на землі.

Щоночі спочивав Білобог серед шовкових трав і чудернацьких квітів. Коли ж займався день, набував він подоби Білого Лебедя й летів у світи, щоб творити добро. Знав Білобог, що вічною буде та праця. Адже від початку світу переслідує його Чорнобог - Чорний Лебідь - втілення зла й темряви: що ближче ніч, то відчутніший лихий його погляд.

Усе втрачає певність під запоною ночі: шляхи й дороги заростають тернами, суходіл перетворюється на багнисті трясовини, вода в річках починає вирувати й каламутитись...

Ось і цієї ночі не спиться Чорнобогові. Чорним Лебедем летить він над землею, збирає своє військо. «Зміє-Драконе, потворисько Маро, усяка нечисте! - гукає він крізь морок. - Усі на битву! Тепер запануємо над світом!»

Посунули звідусюди до Буян-острова чорні хмари. Так огорнули небо, що жоден промінь сонця не міг пробитися крізь них. І завмер скутий кригою океан, замовкло птаство, похилилися квіти й трави. Тяжка дрімота заколисала Білобога. Ще мить - засне знесилений на віки вічні.