не знає страху, в денних битвах попереду, та й з нічними виступами не розминається, життям легковажить, а кулі, немов заворожені, минають його. Тому й прозвали його Безсмертенком. Та йому байдуже, нехай і баняком назвуть, аби в піч не саджали.

Сонце зморено кидало червонясті промені, проте ховатися за обрій не квапилося. Петро знав, що вирушати треба, коли сонце опуститься нижче мурів Хотинської фортеці, тому й озирнувся до неї. Сутінки вже кошлатилися біля міцних мурів, від чого ті видавалися ще похмурнішими. Навіть візерунки з червоної цегли, що ними будівничі думали оздобити фортечні стіни, о цій порі виглядали якось зловісно - ніби зморшки на спотвореному чи то згоїнами, чи то люттю обличчі вояка. «Ось де сила, - подумав Петро. - Видно, сам Господь допомагав зводити ці мури й вежі, коли стоять незрушно протягом століть. І ніяка людська марнота не зачіпає їх...» Але що це? Сонце, ховаючись за мури, щедро сипнуло останнім промінням - і над чорною фортецею заяснів золотаво-червоний вінок. Такий вінок із сонячних променів Петро раніше бачив лише раз: над чорнявою Марисиною голівкою, коли дівчина перед заходом сонця з оберемком рути й любистку стрілася йому на василинівському шляху.

II

«Час рушати!» - гукнув Петро, й козацький загін зник у вибалку. На поляків чекали недовго. Із першими зірками почули вояків пана Любомирського.

- Вояцька доля - химерна штука, - чулося крізь ніч. - Здається, все просто: по цей бік - свої, по той - вороги. А знаєте, панове, що мені колись було... Бився я найманцем у Чехії. І от під час бою за Білу Гору заношу меча над нещасним противником, коли щось ніби сіпнуло мене.