Закляк я з мечем над головою та й кричу: «Скидай, лютий враже, шолома!» А той не знати чого й скинув. На якусь мить я нічого не бачив, крім волошкового погляду його очей. Та й того досить, бо погляд такий мав лише я сам та мій рідний брат. «От і стрілися», - прошепотів я, накриваючи його собою. Певно, довіку не забудемо тієї зустрічі.

- Чого лиш, пане Анжею, на війні не трапляється. Хваліть Господа, що від гріха вас урятував.

- Панове лицарство, - озвався до польських вояків Петро. - Чинитимемо, як умовлялися? Хто з-поміж вас старший?

- Рейтар Анжей Потоцький, - відрубав ставний офіцер.

- Андрію? - вихопилося в Петра. - От не чекав. І правду кажуть, що на війні чого тільки не трапляється...

III

Похід тієї ночі був тяжким. Петрові каменем стискали серце спогади. З Андрієм, колишнім друзякою, весь час були поруч, проте мовчали. Бо тінню стояла між ними Марися. Хотів Петро одружитися з нею, але запізнився: першим заслав сватів до дівчини Андрій, чи той - Анжей. Він був поляком, а в наші землі потрапив, одержавши в спадок невеличкий маєток поблизу Петрової родинної садиби. Був дотепний, мав легку вдачу, отож не дивно, що сусіди хутко заприятелювали. І треба ж було закохатися їм обом в одну дівчину. Щоправда, іншої такої красуні, як дочка василинівського священика, не знайшлося б у всьому Поділлі. І ось красуня на ім'я Марися подала рушники Анжею. Петро, коли довідався, почорнів на виду. А потім ударив лихом об землю та й подався на Січ. У походах і битвах минуло кілька літ. Поволі гоїлася душа. Призвичаївся Петро й до нового прізвища, яким прозивали його запорожці. Побачив і своєї землі, і чужої, побував біля турецьких берегів, аж тут - війна під Хотином. Хто знав, що саме ця війна зведе його з минулим.

Тієї ночі осавул Петро Безсмертенко вів у похід дві тисячі козаків; рейтар Анжей Потоцький - двісті піхотинців із полку Любомирського. Швидко й майже без шуму козаки знешкодили турецьку варту й підійшли до мосту через Дністер, що його за наказом гетьмана Сагайдачного мусили захопити та знищити. Петро разом із хлопцем-гармашем порядкував уже на мосту, лаштуючи вибухівку. Ось-ось мав спалахнути вогонь. Та раптом - тривога! У турецькому таборі помітили непрошених гостей. За наказом султана до них летіли турецькі кіннотники. Зав'язалася кривава січа. Бліднув край неба, а бій іще тривав. Поруділа від крові до схід сонця вода в Дністрі, та врешті козацько-польські заго-