- Еге, довго чекали ми на тебе, брате. Провідника кепського мав чи зорі неясно світили? - жартував під банею той самий голос. - Жданку, відведи гостя спочити. А після обіду почнемо розпис. Вже й пензлі готові, і фарби, а руки майстрів аж горять до роботи.

- Принеси спершу мені, хлопче, напитися, - звернувся подорожній до малого. - Знудився у світах без цілющої київської водиці.

- А хіба раніше ви бували в Києві? - подаючи глек води, спитав Жданко.

- Я, Жданку, виріс тут. А потім багато мандрував, учився. Тепер повернувся. Ще й не був ніде. Ходімо, покажеш мені місто.

- Це можна, - озвався хлопець й полопотів босими ногами до виходу.

Невпізнанним став Київ за роки князювання Ярослава. Верхнє місто,

розташоване на горах, було укріплене новим могутнім валом із дерев'яними стінами на ньому, складеними з колод. Перед валом фортецю захищав великий рів, виповнений водою. До міста вели троє кам'яних брам. Головним, парадним в'їздом до Києва були Золоті ворота з надбрамною церквою Благовіщення. Ошатні й розкішні, вони радо зустрічали друзів, ворогам же були грізним застереженням. У місті скрізь провадилося будівництво. Неподалік Софійського собору зводився Георгіївський храм. Трохи далі з'явилася церква Святої Ірини.

- Розкажи, Жданку, як і хто будує ці храми, - попросив майстер-прибулець.