козакам серце хололо з жаху. Одначе ж полюбив джура Дніпро. «Колись я з тобою ще позмагаюся», - вирішив хлопець і непомітно кинув у воду пощерблену срібну монетку - чи не єдиний скарб, що залишився з дому.

V

- Не відставай, джуро, - крізь кінське тупотіння гукав хтось із козаків. - Тримайся високої могили, що онде мріє на обрії. За могилою малий помітив ясно-зелену смугу молодої пшениці, а далі - чималий садок, серед якого біліло кілька хат.

«Це, певно, і є зимівник», - подумав хлопець і підігнав коня.

- То що, Петре, приймеш нашого козака перезимувати? Натерпівся він у степу, не жалував його й Дніпро. Але хлопець добрий і кмітливий. Допоможе тобі в господарстві.

Запорожці вдарили по руках, скочили на коней і зникли в степу.

Малий відчув, як сльози образи заросили йому обличчя. Невже не вийде з нього козака? А казали: джура.

- Дивак ти, хлопче. Усе ж минулося, а ти плачеш. Та й не назавжди залишили тебе твої друзі. Ось побачиш, через місяць будуть у нас, - лагідно, зовсім як батько, втішав хлопця господар. - Я хочу бути козаком, - схлипуючи, тільки й вимовив хлопчик.

- Ну то й будеш ним. Чи ти думаєш, що ми тут, у зимівниках, - не козаки? Так, оремо цілину й вирощуємо хліб, плекаємо сади, розводимо бджіл, доглядаємо худобу, але коли трапиться лиха година, ми всі як один ідемо в похід. Бо козак не тільки воїн, а й невсипущий працівник. Люди народжуються, хлопче, не для війни, а для миру. Гріх був би великий, маючи таку землю, як оцей чорнозем, байдуже топтати її. Земля любить людські руки. Цього діди-прадіди вчили нас, цього мушу навчити й тебе. А небезпек тут, у запорізькому степу, не менше, ніж у поході: так і чигають степові орди, тож шаблі наші ніколи пилом не припадають, а мушкети не іржавіють. Дивись, лишень.

Господар скинув свиту. У кількох місцях на спині й рукавах сорочка була у засохлих плямах крові.

Високі могили - земляні насипи над похованнями, що здавна здіймалися серед степу. Козаки використовували їх для спостереження за навколишньою місцевістю.