Вбрання теж було незвичайне: біла українська сорочка поєднувалася з яскравими шароварами, що їх радше побачиш на туркові, проте на шиях в обох - великі срібні хрести. Кожен мав рушницю й шаблю.

«Не просто так ці озброєні люди на баских конях гасають степом, - зажурився хлопець. - Ех, пропадай, воле!»

За якусь хвилину хлопця витягли зі схованки. Зіщулившись, він затято мовчав, хоч у запитаннях не було ні погрози, ні ворожості.

- Хто ж ти такий будеш? - запитав один із незнайомців.

- Певно, у малого з ляку мову відібрало, - пожартував інший.

- Хоч як звати, скажи. Чи ти який вовкулака без'язикий? - знову поцікавився перший.

Та хлопець не озивався.

- Міцний горішок. Може, візьмемо з собою? - перемовлялися степовики, розпалюючи багаття.

- От що, хлопче. Видно, що не один день ти в степу: раз досі не пропав - добру кебету маєш. Посидь тут, доглянь вогнище та навари нам каші, поки ми гайнемо в степ перевірити, чи все спокійно.

- Там у торбинці все знайдеш, - крізь кінське тупотіння прокричав котрийсь.

«Може, втекти?» - подумав хлопець, коли вершники зникли за обрієм. Одначе голод утримав його біля багаття. Так хотілося каші, бо давно вже

Вовкулака - обернена на вовка людина, перевертень. За давніх часів вірили, шо перевертня-вовкулаку можна впізнати по задніх ногах: коліна в нього були зігнуті вперед, як у людини, а не так, як у вовка.