й почало наступати. Коли ж основна частина московської кінноти перетнула річку, несподівано почалася «повінь». То за гетьмановим наказом козаки загатили річку та зруйнували мости. Багнисті береги відрізали московітам шлях для відступу. Саме тоді з усіх боків ударило українське військо: із засідок вихоплювалися загони козаків, на швидких конях летіла кіннота. Охоплена кільцем московська армія на очах танула в козацькому вогні.

- Гарний бенкет влаштували московітам! Немарно минулася наука гетьмана Богдана для пана Івана, - перегукувалися козаки.

Згадка про Хмельницького боляче вколола гетьманове серце. Адже не сподівався Богдан, ідучи на спілку з Москвою, що так швидко друзі стануть ворогами. Щоправда, про справжню вартість царського слова він таки дізнався. Не минуло й двох років після урочистої присяги в Переяславі, як цар за спиною гетьмана уклав союз із Польщею! Лютував тоді Хмельницький, погрожував розірвати угоду й помститися цареві, та смерть увірвала Богданові наміри. Тож тепер він, Виговський, перейнявши гетьманську булаву, мусив довершити справу свого великого попередника.

Новим свідченням царської «забудькуватості» були вимоги, що їх привіз до Чигирина одразу після Богданової смерті московський посол. Гірше отрути пекли царські слова: «Щоби кількість козаків становила тільки 12 тисяч; щоб усі податки надходили цареві; щоб над кожним полком стояв полковник-московітин і старшина була московська; щоб по смерті козаків їхні діти були царськими підданими; щоб київський митрополит залежав від московського патріарха...».