справи, складав і підписував гетьманські універсали, відповідав на листи іноземним володарям, керував козацькою розвідкою. Як писав один із сучасників, жоден полковник не знав, що думав гетьман, це знав тільки Ви-говський. Природно, що саме Виговському випало бути наступником Хмельницького на гетьманстві.

Гетьман Правобережної Гетьманщини Петро Дорошенко над усе прагнув вибороти Україні волю та об'єднати її під однією гетьманською булавою. Розуміючи, що ні Московія, ні Польща не допустять, щоб Українська держава зміцніла й утвердилася, він вирішив скористатися військовою допомогою Туреччини. Та втручання у внутрішні справи України султана перетворилося на нове лихо: турецькі й татарські війська сприйняли його як дозвіл безкарно плюндрувати українські землі. Зіткнувшись із зухвалими нападами ординців, мешканці Правобережжя відмовилися визнавати владу Дорошенка. Гетьман змушений був віддати булаву.

Сонце Руїни

«Геть самотній», - картав себе Петро Дорошенко, повертаючись після жалобної відправи в церкві до гетьманської садиби. Він уже звик до втрат: протягом кількох останніх років ледь не щодня хтось полишав його. Та смерть митрополита Йосипа Тукальського - найщирішого Дорошенкового приятеля й порадника, боляче вразила і знесилила гетьмана. Як боротися, коли не лишилося жодного з учорашніх прихильників, а саме гетьманське ім'я сприймається українцями майже як прокляття? І не виправдаєш себе, затаврувавши відступників звичайним «зрада»! Адже не може бути зрадником увесь народ...

«Що ж, один маю шлях, - думав гетьман Правобережжя, згадуючи розмови з митрополитом, - схилити голову перед матір'ю-Україною та. щиро покаятися...»

Наступного дня Чигирин дізнався про наміри Петра Дорошенка зректися булави. А незабаром до гетьманської столиці прибув загін із п'ятисот запорожців на чолі з Іваном Сірком. Кошовий отаман мав прийняти від Дорошенка булаву та інші клейноди. 10 жовтня 1675 р. чигиринські козаки, міщани, старшина й духівництво зібралися на великому майдані,