- Бачить Бог, що не бажав Дорошенко лиха Україні, - гомоніли люди.

- У недобру годину дістав булаву...

- А що звернувся по допомогу до турецького султана, то лише тому, що сподіватися на підтримку більше не було звідки.

- Що й казати: від добра добра не шукають. Чиги-ринці розуміли гетьмана, бо пам'ятали затяту впертість, з якою він домагався об'єднання України під однією булавою. Не забули й того, як прагнув Дорошенко видерти з чіпких рук сусідів українські землі. Знали, що в жодного з гетьманів не було стільки ворогів, як у нього. Його намір об'єднати Україну лякав сусідні держави. Отож і доводилося воювати проти всіх. Та ці війни й змагання з відступниками спустошували й знекровлювали українські землі. А укладена Дорошенком спілка з Туреччиною, яку султан тлумачив як право безкарно плюндрувати Правобережжя, перетворила життя українців на пекло. І залишився Петро Дорошенко сам-один зі своєю великою любов'ю до Батьківщини.

Над майданом голосили дзвони і тривожно гули литаври. Гетьман Дорошенко, а з ним і всі чигирин-ці схилили голови перед Святим Письмом і визнали себе винними перед запорожцями в тому, що уклали спілку з Туреччиною та Кримським ханством. Потім Петро Дорошенко віддав Сіркові гетьманську булаву, бунчук і прапор.

- Закотилося наше сонечко, - журилися чигиринські козаки. - Не став його вогонь благодатним для України, бо що може зродитися на випаленій руїні?

Сонце стояло на вечірньому прузі. Згасав ще один день. Чигирин, заколисаний смутком, немов сирота, німотно плакав над своїм безталанням. Тихому надвечір'ю й зажуреному місту звіряв колишній гетьман свої думи, жаль і відчай: «Коли Божою волею був я примушений взяти це печальне керівництво і держав його близько десяти років, ні в чому іншому був мій замір, а тільки в тому, щоб помножити вольності Запорізького Війська та заховати безпеку і цілість Отчизни... Тому не тільки з християнами, а й з бусурманськими народами намагався поводитися прихильно та згідно, щоб Україну бачити в бажаному мирі».

Ніч насувалася невпинно й невідворотно. Ще мить - і сонце закотилося десь за обрій.

Облога турками Чигирина 1677 р. Малюнок із літопису Самійла Величка.