нувшись із десятилітнього заслання, Тарасові щодня випадають такі зустрічі. Скільки теплих спогадів вони дарують!

- Не повіриш, Тарасе, з ким я тебе оце зараз познайомлю.

Тільки по цих словах Шевченко звернув увагу на чоловіка шляхетного вигляду, що стояв поруч.

- Прошу, - не вгавав балакучий земляк, - син твого колишнього пана Василь Павлович Енгельгардт.

Тарас пильно подивився на незнайомця. Це прізвище враз нагадало Шевченкові його давнє лихо - кріпацтво:

...В тім гаю, У тій хатині, у раю, Я бачив пекло... Там неволя, Робота тяжкая, ніколи / помолитись не дають.

Тарас Шевченко задумливо дивився на чоловіка, що стояв перед ним, потім спокійно простягнув молодшому Енґельґардту руку й мовив:

- Великі й предивні діла твої, Господи.

- Тарасе Григоровичу, - трохи ніяковіючи, мовив Енґельґардт, - я палкий шанувальник ваших віршів. Щиро радію, що нарешті вас звільнено. Сподіваюся, не збираєтесь залишати творчості?

І знову зароїлися невеселі думки, огорнула серце туга.

Свій присуд Тарас Шевченко почув ЗО травня 1847 p.: «Вислати рядовим... Під найпильніший нагляд, заборонивши писати й малювати». Тоді тяжке передчуття неминучої смерті, що станеться далеко від рідної землі, отруїло його молоду душу:

І мене не мине, На чужині зотне, За решоткою задавить, Хреста ніхто не поставить. І не пом 'яне.

А вже 31 травня ранком випроваджено його з тюремного каземату й посаджено на віз - почалася невесела подорож. За десять діб переїхав він майже 2000 верст. Пити, їсти, відпочивати можна було тільки тоді, як перепрягали коней: дуже вже поспішали вивезти подалі від столиці небезпечного українського поета й художника.

22 червня 1847 р. опинився Шевченко в солдатській казармі. Зміряли його, записали рядовим, дали йому номер і військовий, затісний на нього, одяг. «Ти за політичну справу потрапив у солдати?» - ніби й тепер чує запитання офіцера. «Так», - відповів. «Не - «так», а «точно так, ваше благородіє!» - вдарила, мов батогом, вимога.