коли очі сумні, а коли руки діяльні, розцвітає надія». Ці слова стали гаслом до «Русалки Дністрової».

На наступній сторінці була передмова, або передслів'я. Маркіян мигцем переглянув його. Може, варто було б сказати більше? Згадати хоча б оту ганебну гімназійну книжечку - тавро для кожного, хто ще не забув, що він українець. Або розповісти про знатну княгиню, володарку розкішного замку, яка влаштувала для гостей у своєму парку полювання. Сталося це взимку. Звірів було замало. Тому наказала пані позашивати своїх кріпаків-галичан у шкури ведмедів, рисей і диких кабанів. Не один селянин захлинувся власною кров'ю... А хто захистить, коли навіть мову українцям відібрано: не чують її ні суди, ні уряд, бо, бач, хлопська. Коли ж у розмові зачепиш це болюче питання, то почуєш у відповідь хіба що невдоволене бурчання: «Для простолюдина достатньо молитовника...». Байдуже високим достойникам, що й молитовник українською мовою не так легко знайти. Повелося так, що в церкві українській не почуєш рідного слова: говори з Господом чужою. Не випадково його, Маркіянову, проповідь українською мовою під час відправи в соборі Св. Юра Львів сприйняв як несподіванку й мало не як дивину.

Навернулися невеселі спогади. Зажурився Маркіян: багато мав сказати читачеві, та що з того - не дозволяють цензори. Адже «Русалка Дністрова» - не перша спроба «Руської трійці» видати українську книжку. Кількома роками раніше була ще «Зоря». Складалася вона так само, як і «Русалка Дністрова», наполовину з народних пісень, наполовину - з віршів трійчан українською мовою. Але влада не дозволила надрукувати «Зорю», а Шашкевичем та його друзями зацікавилася поліція. Саме тому поклало товариство свою нову книжку друкувати не у Львові, а десь подалі: «Русалка Дністрова» побачила світ наприкінці 1836 р. аж у Будапешті. Там Яків Головацький мав знайомих, котрі посприяли виданню. «Що ж, справа рушила, думали - найскладніше позаду, - гортаючи сторінки, міркував Маркіян, -