народну творчість, відшукували документальні матеріали з української історії тощо.

Такій само діяльності присвятили себе в західноукраїнських землях народовці. Продовжуючи традиції «Руської трійці», вони прагнули вибороти для українців, які перебували під владою Австрійської імперії, найпростіші людські права: право обирати своїх представників до органів влади, право користуватися рідною мовою, право навчати дітей у власній школі...

Пожвавлення українського національно-визвольного руху лякало уряди обох імперій. До жорстких утисків вдався, зокрема, російський царат. Року 1863 міністр внутрішніх справ Російської імперії видав обіжник про заборону друкувати книжки для народного читання українською мовою. Там було написано, що «української мови не було, немає та бути не може».

Збігло трохи більше десяти років, і з'явився ще один документ - цього разу вже царський указ. Він забороняв друк будь-яких творів і перекладів українською мовою та завезення з-за кордону українських видань. Також не дозволялося здійснювати українські театральні вистави, навіть публікувати українські тексти до нот.

В Австрійській імперії закони були дещо м'якшими, отож полум'я українського визвольного руху перекинулося на західноукраїнські землі. А втім, активну участь у ньому брали і наддніпрянці. Внаслідок цього пожвавилися зв'язки між українськими землями. З'явилися політичні, культурні, наукові організації, діяльність яких мала всеукраїнське значення. Так, зокрема, 1873 р. з ініціативи наддніпрянців у Львові було створено літературне товариство ім. Тараса Шевченка, через 20 років реорганізоване в наукове. Непересічне значення для згуртування українців мала поява в Галичині перших політичних партій. Перша така організація постала у Львові 1890 р. Її організатором був Іван Франко.